Оселя

Починаємо з кумедного, але дуже непростого запитання. Хто «татко» цієї дражнилки?

«— Камінь грає, дім співає, сонце їсть із хлібом сало, а щоб тебе, Барабаше, надуло і розірвало!
— Ану ще! — стали під’юджувати однокласники, які знали за Сяником цю охоту до вигадок, несподіваних і доладних.
— Барабаш — як патронташ, замість льолі — ноги голі, замість рук двоє гадюк, сам здоровий, наче бочка, в голові вмостилась квочка, квочка скаче й кудкудаче: Барабаш — гарбуз ледачий! Барабаше, Барабаше, не клади у вуха каші, кашу треба їсти оком, воду треба пити боком, носом слід усе кусати, а ногами слід жувати, животом умій ходити, а плечима вмій робити.
Барабаш синів од злості й тупо дивився на Сяника».

Хто вміє так вправно жонглювати фразеологізмами, зокрема, лайливими?

«— От гляньте ви на його! — засміявся Васюта. — Наговорив сім мішків гречаної вовни, а все півтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про діло — Про зерно, а він тобі про ласку! Та нам не треба ніякої ласки,— нам треба твого зерна».

Чиї це герої так лагідно лаються?

«— Та-а! — махнув рукою Ява. — Зовсім з дому тікаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний острів.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває».

Чиєму героєві насолив Водяник?

«Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою, — хотів
на той бік передатися, — а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи — затопив би!
(...)
Я ледь що вибрався живий на берег,
і рибу розгубив... А щоб ти зслиз!»

Йой, лаються навіть філософи. В кого?

«— А щоб тебе чорти забрали, проклятий!…
— За що ти мене лаєш, пане Філософе? — спитав Вітер.
— За те,— відповів Мудрець,— що як тільки я відчинив вікно, аби викинути часникове лушпиння, ти так війнув своїм проклятим вихором, що все розсипалося по столу і світлиці. Окрім того, ти перекинув і розбив останню чарку з вином, не кажучи вже про те, що, видмухнувши з папірця тютюн, засмітив усю страву, яку я збирався по праці з’їсти…»

«Чия» це «вража дитина» так необачно язиком плеще?

«— Мамо! — гукаю на весь базар. — Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
— Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
— Оце він самий, сину...»

Ще один знавець народної мови. Чий герой так колоритно лаявся?

«— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.
— Чого, півпарубче, гніваєшся?
— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить».

В кого така сумна лайка? Розкішна й драматична мова, але трохи безрадісна.

«Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов’я спатиму!..
І незабаром стара засипала.
Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє».

Чиї герої так люб’язненько про когось згадують?

«— Авжеж, чиста сова!
— Чапля!
— Жаба кислоока!
— А ти її знаєш?
— Та видів раз отого штурпака!
— Вже іменно! Нехай її курка брикне!
— Хай її лунь вхопить.
— Хай її п’ятниця свята покара!
— Холера на її голову!
— Анахтема, анахтема, анахтема!»

Ет, вражий-іродовий, чи ще який. Чий герой так лаявся?

«"Іди, — каже, — коли хочеш,
А то прийдуть люди;
Тоді тобі, вражий Вовче,
Не до шмиги буде!"»

Хто в нас знавець народних розваг? І народних висловів, як бачимо.

«— Ой, Іване!.. Годі вже тобі того коня водити! «Кобилу» пасеш, трясця й тобі, й твоїй «кобилі»!..
— Та… говорила-балакала!..
Отут уже пахне «гречкою»… Тут уже зацікавлена половина тінню за Йваном викрадається, бо вже прочула, що кінь пасеться в лісі, а Йван — у «гречці»…
Зловити, звичайно, не тяжко…
«Гречка» з чоловічого боку карається: Іванові трясця в усі його органи й різні слова специфічного призначення… «Гречці» — дьоготь на ворота й вікна на дріб’язок…»

Скромна, але емоційна лайка. Хто її «татко» чи «мамця»?

«— Я вже помогла, — перебила Василинка.
— Помогла. Нічого не кажу. Але твоя поміч буде до сраки, як завтра повезуть мене в тюрму до Станіслава й там закатруплять, а ти поїдеш у свою Бессарабію радуватися своєму життю».

Хто вклав таку колоритну лайку в уста свого героя?

«— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з’явилися свіженькі двісті п’ятдесят».

А хто лається віршами, та ще й найпоширенішою українською лайкою (а щоб ти, а щоб тобі)?

«Сидиш, мов демон, під водою,
І зморщившись, старий шкарбун!
Коли б струхнув хоть головою
І сей пожар залив водою —
Тризубець щоб тобі зломивсь!
Ти базаринку любиш брати,
А людям в нужді помагати
Не дуже, бачу, поспішивсь».

І насамкінець — добірний зразок народної лайки й кумедного жіночого характеру. Хто???

«Люди добрі! Що мені на світі божому робить! Не можна мені через бабу Параску не то що на селі вдержаться — не можна мені через неї на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі й по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. (...) Господи милостивий та милосердний! і що я людям заподіяла? Сиджу собі в хаті тишком-нишком та Богу молюся. Моя стежка тільки од хати та до церкви. Я ніколи не зачепила малої дитини, за всіх молюся Богу, ще й Параску, стару суку, поминаю в молитвах».