Оселя

"Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем."

"Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п'ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
(...)
- А це, дівко, що таке? - крикнула мати з воза. - Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?
- Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним, а він, проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники, - говорила Мотря."

"Мотря встала, засвітила світло, розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали й стали коло припічка ногами м'яти коноплі, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід, як Кайдашиха злізла з печі й сіла за гребінь. Вже надворі стало світати. Мотря стала оджимать сорочки з відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.
(...)
- Чи робоча ж твоя невістка? - спитала кума. - Чи тямить хоч трохи в хазяйстві?
- Хліб їсти добре тямить, - сказала Кайдашиха. - Я думала, що ті багатирі вміють добре спекти, зварить. Але мені довелось всьому вчити невістку. Та то, моє серденько, моя невістка незугарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всі віхті знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тільки сопе..."

"- Потривай же, свекрухо! - говорила голосно Мотря сама до себе, розвішуючи сорочки по тину. - Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе."

"Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала його на стіл до борщу; хліб вийшов глевкий, з закальцем на два пальці. На біду й борщ вийшов недобрий.
- Недобрий борщ, - сказав Лаврін.
- Але й хліб спекла, хоч коники ліпи! - сказала сердито Кайдашиха.
- Аж у горлі давить, - обізвався і собі старий Кайдаш.
Як на лихо, Лаврін, жартуючи, взяв та зліпив з м'якушки коника, поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору. Мотря зирнула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпіла б лайку, ніж смішки.
- Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! - крикнула Мотря й кинула об стіл ложкою.
(...)
"Будете ви й так самі пекти й варити", - подумала Мотря й задумала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа. Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім затопила в печі, знайшла два невеличкі горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стільки, скільки треба було на дві душі. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо."

"Надворі починало вечоріти. Лаврін виніс на віз мішки і почав запрягати воли. Не встиг він закласти заноза в ярмо і ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелі на долині, вкритій зеленим житом, червоніла якась велика квітка. "Де та квітка взялася на долині, та ще така здорова?" - подумав Лаврін. Коли дивиться він - та червона квітка ніби пливе межею, поміж зеленими колосками. З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках."

"- Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, - сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого, як піч, горба. Кайдаш скочив з воза, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза. Віз пхав їх ззаду, і вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці. Віз натрапив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м'яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долині.
(...)
Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець і зробив смугу через усю халяву й передок. - А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати! - лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. - Оце заквітчалась сіном, як вівця реп'яхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!"

"Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медовими словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином.
(...)
- Зобіжає тебе, моє серце, мати, - сказав Лаврін і неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
- Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, - сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
(...)
Мотря не любила Мелашки і все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки."

"Настав страсний тиждень. В великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі. І тепер вона збиралася в Київ, але самій іти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка підмовити самого Кайдаша, бо з чоловіком у дорозі все-таки бабі безпечніше.
(...)
- Ой, пустіть мене, мамо, в Київ з бабою! - просилася Мелашка. - Я й зросла, а в Києві не була. Мене й Господь не помилує на тому світі."

"Мелашка задумалась. Третій день прожила Мелашка в Києві, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, і зітхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови. Проскурниця почула те важке зітхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.
- Чого ти, молодице, так тяжко зітхаєш? - спитала вона Мелашки.
- Господи, як тут у Києві гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то мені здається, що оце треба через день умирать.
Мелашка розказала проскурниці за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна думка. Несподівано їй стало на думку зостаться в Києві. Краса міста, краса церков, монастирів одібрала од неї думку навіть про Лавріна.
- Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.
- Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота - пекти щодня проскури, - сказала проскурниця.
Мелашка сподобалась проскурниці, а од неї саме тоді одходила наймичка.
- Тут у церкві наші односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони підуть з Києва додому.
Проскурниця повела її в свою хату."

"Через кілька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетіла по селі. Баба Параска принесла ту звістку до Кайдашів. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом'якшало, і вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невісткою.
(...)
Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврін стояв коло порога й собі плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матір'ю, і собі ввійшли в хату і сумно дивились, підперши руками голови. В хаті неначе лежала на лаві мертва Мелашка, і вся рідня зійшлась на її похорон."

"Всі вони троє пішли шукати тієї церкви на Подолі, що стояла під самою Андріївською горою, але таких церков було доволі. Вони ходили, розпитували в людей і зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка. Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матір'ю на східцях.
Проскурниця сиділа на самому нижньому східці й продавала проскури. В той час Мелашка вибігла з пекарні й хотіла побігти до проскурниці за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по східцях раз і нікого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло самої проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неї боком. Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?
(...)
Лаврін углядів її й тільки подивився на неї смутними докірливими очима. Вона прибігла до його й заголосила на весь цвинтар."

"- Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами.
- Та вже ж вернусь, ніде не дінусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
(...)
Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабію або й за границю."

"Він більше майстрував, заробляв гроші, постив усі п'ятниці та з горя, сливе, щодня вертався ввечері додому з шинку п'яний.
(...)
Кайдаш прийшов додому. Ввійшов він у двір, дивиться в той куток, де росли густі колючки, аж там замість колючок ростуть маленькі чортики з ріжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, і йому здалося, що ті чортики полягли покосами та тільки ніжками дриґають. Він викосив усі колючки, коли гляне за двір, аж і там, замість кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву."

"Кайдашиха тільки рукою махнула й послала його до священника. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Ісусові й акафіст Богородиці, ходив говіти в Богуславський монастир. Він перестав пити на той час, і дідьки перестали йому привиджуватися.
(...)
Терпів Кайдаш, а далі не витерпів: знову почав заходити в шинок.
(...)
До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночі та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях. Через тиждень той чумак завів Кайдаша знов на греблю, а вранці його знайшли в воді на потоках коло самої застави. Мірошник прийшов підняти заставу і вглядів у воді неживого чоловіка. В млині мололи семигорські люди і впізнали Кайдаша."

"- Якого ти нечистого полохаєш наших курей! - крикнув Лаврін, стоячи на щаблі.
- Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.
- Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? - гукнув Лаврін. - Чи шапку перед нею здіймали, чи що?
- Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.
Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ. (...)
Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп'явшись на драбину. Мотря штовхнула його п'ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п'ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову.
- Куди ти сунешся на мою голову! - крикнув Лаврін і почав трясти драбину. - Не лізь, бо я тебе. сяка-така душе, скину з драбини!
Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну. (...) Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні."

" Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив. Кайдашиха вискочила з хати і наробила галасу.
(...)
Горшки сипались з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася. Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодиці зовсім показились. (...) Всі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати.
(...)
Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалном Кайдашисі просто межи очі."

"Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. Ще хлопцем Лаврін прищепив своїми руками щепу на старому пні. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврінові ту грушу на багату кутю
(...)
Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було. На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу.
(...)
Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша."