Для хорошого настрою: 9 веселих гуморесок, в яких українці можуть впізнати себе

    Поширити:

    Українські реалії та менталітет – теми не лише для задушевних розмов “в жилетку”. У будь-якій ситуації українець знайде смішинку, що перетворить прикру пригоду на повчальну історію!

    Український контент підібрав низку гуморесок від кращих володарів поетичного слова, в яких українець напевне зможе упізнати себе. Або ж принаймні свого ближнього…

    Степан Олійник, “Йшов автобус на Полтаву”

    По білету і по праву
    Кожен зручно в крісло сів.
    Проти ночі на Полтаву
    Курс узяв автобус “Львів”.

    І висловлює бабуся
    Водію тривогу-страх:
    — Я Лубни проспать боюся,
    Розбуди мене в Лубнах!

    Не забудь лише, синочку!
    — Добре, добре! — той прорік.
    Сіла бабка у куточку
    І схилилася набік.

    Та водій — аж за Лубнами
    Спохвативсь, що винуват.
    Розвернув машину з нами
    І везе стару назад!

    Чортихається, не в дусі
    (Хоч із власної вини!).
    Врешті став і до бабусі:
    — Вигружайтеся! Лубни!

    А бабуся із куточка:
    — Їдь, синок! — рукою мах.—
    То казала мені дочка:
    «З’їж таблетку — у Лубнах!».

    Олексій Домницький, «Золоте весілля»

    В діда Гната у сім’ї

    Визначна подія —

    Півстоліття вже у шлюбі

    Він й баба Надія.

    Поз’їжджалась дітвора,

    Правнуки, онуки.

    Зайшов сільський голова,

    Щоб потиснуть руки.

    Завітали всі сусіди,

    Родичі, знайомі,

    Журналісти із видання

    «Село на підйомі».

    Добрих слів наговорили,

    Щось й подарували,

    Довгих років «молодятам»

    Щиро побажали.

    Під кінець вже журналісти

    До баби звернулись:

    «Ви б за діда знов… якби

    Роки повернулись?»

    «За оцього? Та ви що?!

    Бузувір, та й годі.

    Та не знайдете такого

    Більше у природі!

    Ходить, бурчить, чіпляється,

    Все йому не смачно.

    А на мене ж задивлялись

    Хлопці кращі значно.

    Із ним молодість моя

    Так хутенько збігла…

    Я б за нього не пішла…

    Я б за ним побігла.

    Аркадій Музичук, “Конспірація”

    Дідусь з бабусею сидять
    Самотньо у хатині,
    Про всяке-різне гомонять:
    Про гній, зерно і свині…
    Бабуся глянула в вікно.
    — О, йде Максим до тебе.
    — Чого це? Ввечері ж кіно?
    — Мабуть, що дуже
    треба.
    — Він щось несе? —
    до баби дід.
    — В руках нема нічого.
    — Тоді палкий йому
    привіт,
    Нема мене для нього.
    Зайшов сусіда, привітавсь.
    — А де ж Василь?
    — Немає!
    — Я так на нього
    сподівавсь,
    Піду до Миколая.
    — Що, куме, трапилось,
    кажіть?
    — Зірвав Василь мій графік.
    Хотів півлітра з ним
    розпить…
    — Я тут, Максиме! В шафі!

    Петро Досужний, “Вполював кум гусака”

    Повернувся з полювання
    Мисливець Кислиця —
    З одного боку гусак,
    З другого рушниця.
    Сам побитий, у синцях,
    Ще й дві ґулі має.
    — Звідки ти прийшов отак? —
    Кум Іван питає.
    — З полювання, — відказує
    Невдаха-мисливець, —
    Вполював от пернатого
    Жінці на гостинець!
    — А побитий сам чому? —
    Іван поспитався. —
    Може, тобі цього разу
    Лютий звір попався?
    — Та не винен тут гусак, —
    Кум озвався з гиком, —
    Та господар, бач, у нього
    Виявився диким.

    Павло Глазовий, “Про пілюлі й порошки”

    Занедужав наш Омелько,
    Кілька літ хворів.
    Побував у кабінетах
    Всяких лікарів.
    Порошки й пілюлі всякі
    Без кінця ковтав,
    Доки висох, як тараня,
    Аж зеленим став.
    На дослідження недавно
    Він в лікарню ліг.
    Терапевт його облапав
    З голови до ніг.
    Всю історію хвороби
    Пильно прочитав:
    Скільки з’їв пілюль Омелько,
    Скільки поковтав.
    Прочитав і довго думав:
    Дати щось нове –
    Порошки якісь, пілюлі?
    Чи нехай живе?..

    Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”

    Кум поїсти неабиякий мастак.
    Йому жінка, що не зварить, все не так.
    Вередує: — Як з’їдаю твій обід,
    Наче гирю закладаю у живіт.
    Он торік я в ресторані,— каже,— був…
    Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
    Там таку дають підливку — смак і шик!
    З нею з’їсти можна власний черевик.—
    Раз в неділю ми остались без жінок:
    Подались вони раненько на товчок.
    Ми із кумом закурили, сидимо.
    Кум наліво, я направо — плюємо.
    — Не зоставили нам їсти, то й нехай…
    А ми зваримо вареники давай!
    Налили ми в ночви свіжої води.
    Півмішка муки засипали туди.
    Я качалку взяв, а кум мій — макогон,
    Тісто туго замісили, як гудрон.
    Дріжджів кинули дві пачки — красота!
    Потім перцю і лаврового листа.
    Тісто витягли на стіл ми та й січем —
    Я ножакою, а кум мій сікачем.
    В казані кипить, аж піниться вода.
    Я ліплю, а кум вареники вкида.
    На вусах у мене тісто, в нього сир.
    Кум по кухні походжа, як командир.
    — Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам
    Отакунького вареничка не дам!
    В казані вода вирує, булькотить.
    Сир гарячий нам на голови летить.
    Покипіло так не більше двох годин,
    Бачим: збились всі вареники в один.
    Ми вареник той штовхаємо до дна,
    А він лізе, випирає з казана.
    Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так.
    Покуштуємо, яке воно на смак.
    Поділили ми вареник, сидимо.
    Кум виделкою, я ложкою — їмо.
    Я помалу ремиґаю, кум жує.
    — Ну,— цікавиться,— як враження твоє? —
    Я показую на пальцях і стогну:
    Зуби злиплись, язика не поверну.
    В кума очі лізуть з лоба — не ковтне.
    Просить: — Стукни по потилиці мене! —
    Я як двину його в шию кулаком!
    Тут відразу нам полегшало обом.
    Кум затявся на своєму: — А жінкам
    Я однаково й понюхати не дам! —
    Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
    Потаскали кабанові ми у хлів.
    А кабан понюхав тісто, кашлянув,
    Перекинувся в баюру і заснув.
    Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан!
    Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
    Може, й ви вже захотіли в ресторан? —
    І надів йому на голову казан…

    Петра Ребра, “Що для жінки головне”

    Джура голить перші вуса,

    Що кущаться на губі.

    Мріє: — З Січі повернуся —

    Жінку виберу собі.

    Тільки б знати, —

    каже джура, —

    Що в цій справі головне?

    Щоб була струнка фігура?

    Чи обличчя чарівне?

    Чи для жінки вкрай важливо,

    Щоб уміла шить-варить?

    Чи співала? Чи, можливо,

    Вміла красно говорить?

    — Та не в цьому, хлопче,

    діло! —

    Чує він од козака. —

    Головне, щоб жінка вміла

    Прикусити язика!

    Віктор Баран, “Камера”

    Зранку причвалав на ринок

    У райцентр Микита —

    Треба для велосипеда

    Камеру купити.

    Удалося те, що треба,

    Швидко відшукати,

    Зупинився дядько, просить

    Товар показати.

    Продавець привітно сяє,

    Мов троянда майська:

    — Камеру? Але яку:

    Польську чи китайську?

    — Ти про це, —

    Микита каже, —

    Міг би й не питати,

    Наче я ото із нею

    Буду розмовляти.

    По-чужому я не вмію,

    Бо приїхав із села.

    Дай таку, щоб не спускала

    І дешевою була!

    Олексій Домницький, «Європейський вибір»

    Нікудишній в діда Гната

    В телевізорі сигнал:

    Скрізь сніжить —

    і перший, й другий,

    І дванадцятий канал.

    Вник синок й привіз із міста

    Для супутника комплект —

    Й нині в діда вся Європа

    І в селі авторитет…

    Якось він дививсь програму

    На каналі RTV,

    Й око вжалила реклама,

    І вхопила за живе:

    Кажуть, мов,

    якщо із струмом

    У вас вдома тарарам,

    То недбалий постачальник,

    Глядачі, дістався вам.

    Не кладіть у довгий ящик,

    Враз заяву напишіть

    І його, собі ж на краще,

    На достойного змініть.

    «А і правда!» —

    дід подумав,

    Якщо вітер чи дощить,

    Або струму в нас немає,

    Або лампа лиш блищить.

    І хвилини не вагався,

    Взяв у руки олівець

    Й в райенерго власноручно

    Надіслав він папірець —

    Мов, не хочу, відмовляюсь,

    Надто довго я мовчав,

    Хочу, щоб мені хтось інший

    Струм до хати постачав.

    Вже за день чи два із міста

    Авто гарне приліта:

    — Оце, діду, —

    запитали, —

    Ви прислали нам листа?

    — Я, — говорить дід

    відверто, —

    Хочу кращого знайти!

    — То й шукайте! —

    кинув майстер

    І відрізав всі дроти.

    Куди дід не кидавсь потім,

    Не доводив склад біди,

    Що в Європі все це

    можна,

    А ми ж прагнемо туди.

    Візаві лиш насміхались:

    — Як невгодне наше вам,

    Забирайте ваші лахи

    Й поселяйтесь,

    діду, там.

    Поширити: