6 cильних українських фільмів минулих років, які незаслужено залишилися поза увагою

    Поширити:

    Поданий список – те, що точно можна назвати кіно і що було знято останніми роками.
    Власне, список виглядає справжнім спалахом, настільки яскравими є зазначені фільми (чи можуть такими виявитися).

    Особливо в цьому сенсі тішить різноманіття жанрів, де є військова і спортивна драми, історичний екшн та історичний байопік, і навіть документальне кіно про цілком реальну і живу людину.

    Отже, ось шість фільмів.

    “Черкаси”

    Режисер Тимур Ященко

    Це те, що ми хотіли весь час від українського кіно, але не отримували навіть на половину – фільм з живими образами звичайних людей, діям і словам яких можна повірити, як і зйомкам, які гупнотизують, заворожують і розбурхують водночас.

    “Черкаси” Ященка розповідають про команду однойменного військового катера, що не здався під час захоплення Криму росіянами 2014 року, протиставляючи ворогам не так гармати і кулі, як відвагу, але відвагу без звичної яскравої і бравурної героїзації, лишень рішучість духу.

    Характерною і найважливішою рисою фільму є документальна точність (окрім деяких моментів): люди говорять мовою, всім відомою на флоті, де російська, суржик і обсценна лексика змішуються в один буденно-нелітературний клубок розмов, сварок чи вигуків.

    Закриті в металевій бляшанці катера, оточені, в ситуації постійного штурму і безвиході, люди чинять по різному – хтось не витримує і переходить на бік ворога, а хтось грудьми захищає побратима від російських автоматників.

    Камера слідкує за всіма невідривно, напружено. Ти ніби сам є з героями.

    “Панорама”

    Режисер Юрій Шилов

    Документальна повнометражна стрічка про колишнього оператора столичного кінотеатру “Кінопанорама” була однією з кращих на Одеському кінофестивалі, де відбулася її світова прем’єра.

    Це справжня “панорама” життя окремо взятої людини, Валентина, з його (п’яними) посиденьками на роботі, зі спілкуваннями із сином та матір’ю, з відвертими зізнаннями на камеру і з незрозуміло як виявленими арками: ось камера неемоційно показує, як мама, нездатна встати з ліжка, кличе його, а він, сидячи в кухні, не чує, а ось через рік-другий, тепер вже він, лежачи після операції, кличе сина, який сидить на тій самій кухні і не чує, бо в навушниках…

    На екрані ми дивимося кіно про того, хто сам показував кіно в кінотеатрі.

    Тепер, на пенсії, він є лише персонажем нашого кіно, але доволі кінематографічним персонажем – балагуром, повним історій, ласим до жінок і до життя, здатним пережити вирок лікарів, чоловіком-оптимістом, який залишається при гуморі, хоча вже і сам кінотеатр закрили.

    А у фіналі – справжня містика!

    “Атлантида”

    Режисер Валентин Васянович

    Минулого року “Атлантида” принесла Україні перший в її історії приз на одному з трьох найбільших фестивалів світу, Венеційському.

    А разом з цим, коли вийде в прокат, може принести душевну розраду, адже у фільмі мова йде про час вже після

    На календарі – 2025 рік. Головний персонаж – воїн з посттравматичним синдромом, головна локація – зруйнований Донбас, де жити вже не можливо.

    Знімали головним чином в Маріуполі, а знімалися в головних ролях волонтер, парамедик і воїн. Тому й стільки правди в кадрі, стільки болю і жаху, пережитого і показаного в максимально реалістичній манері, стилістика якої – родом з “Племені”, знятого Васяновичем як оператором-постановником (зрозуміло, хто загалом відповідальний за успіх візуалізації “Племені”, визнаного, між іншим, одним з кращих фільмів першого десятиліття ХХІ сторіччя на думку іменитого журналу Rolling Stone).

    “Атлантида” вже отримала призи в Токіо, Мінську, Севільї, Тромсо і на французькому фестивалі Les Arcs Film Festival.

    “Погані дороги”

    Режисер Наталія Ворожбит

    Дебют в режисурі драматурга зі світовим ім’ям, Ворожбит, виявися набагато кращим за її сценарні роботи в “Кіборгах” та “Дикому полі”: 4 новели, об’єднані однією темою російсько-української війни, настільки добре поставлені, зіграні, і настільки значущі піднімають питання, що можуть стати ідеальним підручником для розуміння кошмару на Донбасі.

    На блокосту зупиняють машину, водій якої нібито забув удома документи; жінка довго вмовляє доньку її загиблої подруги поїсти і врешті піти у бомбосховище; тіло воїна везуть на поховання його дівчина і його друг; під колесами автівки “гине” курка, про яку хазяї кажуть, що вона несла золоті яйця, тому є безцінною…

    Не надто рухлива камера, здається, лише фіксує події, а вони розгортаються з усією силою конфлікту, з максимально чесними і безцензурними діалогами в страшних ситуаціях, показуючи до чого довела людей війна… і погані дороги.

    Наступний етап життя вже поставленої в Києві п’єси у вигляді фільму може виявитися черговим українським лауреатом на кінофестивалях світу. Коли дознімуть 5 новелу.

    “Будинок “Слово”

    Режисер Тарас Томенко

    Прокат: зима 2020-2021

    Спочатку був однойменний документальний фільм, минулорічний лауреат “Золотої Дзиґи”.

    Тепер буде художній фільм, створений тим самим режисером Тарасом Томенком, який написав сценарій з тою ж таки письменницею і поеткою Любою Якимчук, про той таки харківський будинок, де в 30-х роках ХХ сторіччя зібрали ледь не весь цвіт нації, а потім знищили, рахуючи Йогансена, Семенка, Підмогильного, Куліша, Курбаса і ще сотні письменників, поетів, режисерів, акторів, вчених…

    Представників Розстріляного Відродження гратимуть сучасні актори – В’ячеслав Довженко, Юрій Одинокий, Ніна Набока, Борис Георгієвський, Ігор Гнезділов, Геннадій Попенко, Роман Ясиновський та інші.

    Вони розкриють “Будинок “Слово” як коробочку, де у детективній і драматичній формі покажуть хто як жив, за ким і в який спосіб слідкували, чому письменник Хвильовий застрелився, як поетка Троянкер всіх збуджувала і навіщо Семенко переносив на інший рядок літеру “м” у слові “дим”.

    Прокатне життя фільму розпочнеться вже після мандрів фестивалями.

    “Із зав’язаними очима”

    Режисер Тарас Дронь

    Прокат: осінь 2020

    Цей фільм цікаво поєднаний з “Атлантидою” Васяновича – тут так само мова йде про час в Україні, коли ми перемогли у війні. Тільки в центрі сюжету дівчина, чий хлопець не повернувся з фронту.

    А дівчина не проста – боєць змішаних єдиноборств, тому, аби все переконливо виглядало, виконавиця ролі, Марина Кошкіна, півроку ходила до тренажерного залу і вчилась битися на рингу.

    Драматизм у фільмі будується на її стосунках з минулим, з тренером, стосунках з мамою хлопця і з новим хлопцем, і потребі якось продовжувати жити далі…

    Подібного кіно ще не знімали (якщо не згадувати страшно провального “Правила бою”). Тут і бої добре зняті, і драматичні ситуації моторно і детективно прописані, настільки, що можуть зацікавити масового глядача.

    Цьому, можливо, допоможе ім’я режисера, який раніше разом з Дзідзьо робив його “… Перший раз”. Плюс Кошкіна (“Захар Беркут”, “Віддана”) і Олег Шульга (“Червоний”, “Позивний “Бандерас””)…

    Фільм серединного шляху, словом.

    Кому цього мало, моя порада – драматична комедія “Я працюю на цвинтарі” Олексія Тараненка і документальний фільм “Зарваниця” Романа Хімея і Яреми Малащука (деякі вже називають фільм геніальним).

    Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст, кінокритик, редактор, спеціально для УП.Життя

    Поширити: