Нас тепер таких багато – людей з вирваним корінням…

    Поширити:

    Нас тепер таких багато – людей з вирваним корінням.

    Ми тепер скрізь, розійшлися, розповзлися, розлетілися світом, по різні боки кордонів – і в Україні, і Європами, і Америками. На вокзалах, у чужих будинках, на морях, у горах. Оглушені, скрізь, шматками, намагаючись прижитися, щодня по тисячу разів повертаємо листя до рідної землі, що горить, до рідного дому. До людей, яким не байдуже, у яких у душі таке місце, від якого спекотно.

    Навіть ті, хто не вміли молитися, навчилися. Без Бога в цей час складно. І з Богом складно. Але Він знає слова, від яких на якийсь час тихіше. Від яких на якийсь час спокій.

    Як воно бути — деревом із вирваним корінням?

    Плакати.
    Сльозами поливати сухе, висохле без землі коріння.
    Верхні гілки тягнуться туди,
    де біль, кров, налякані, але слава богу живі діти,
    і до тих, що мертві… соловіти від горя.
    Тупіти. Не ворушитися.
    Завмирати над братськими могилами,
    над розгубленими від страху матерями.
    вдивлятися в синє рідне небо, любити його,
    задихатися від диму згорілих, зруйнованих будинків.
    Знову завмирати.
    Відчувати, як тріскається кора.
    Шукати своє серце, яке то на всі груди, то стискується в кулак. Не плаче.
    Заспокоюватись на якийсь час.
    Торкати своє листя.
    Підставляти їх сонцю.
    Зустрічати його. На чужій, теплій, але не своїй землі.
    Приживатися тією частиною коріння, яке не може не жити.
    Кохати.
    Згадувати Бога. Шукати свого. Вірити йому.
    Не поспішати ненавидіти.
    З ненавистю легше боротися, але від неї важко відмитися.
    Продовжуватиме жити свою долю.
    Шукати лінії, якими проходить персональна правда.
    Притискати до грудей розгублених дітей.
    Дивуватися собі, пізнавати себе. Радіти, трохи соромлячись своєї радості.

    Ми, люди з вирваним корінням, носимо свою землю в собі. І ніхто ніколи в нас її не забере.

    Доброго вечора. Ми з України.

    • Олена Швець •

    Поширити: