Найкращі вірші Тараса Шевченка, які проникають до глибини душі
Вірші Тараса Григоровича Шевченка – це невичерпне джерело мудрості. Написані понад століття тому – поезії Шевченка актуальні й досі. Зібрали для вас найкращі твори Кобзаря про Україну та особисте життя.
Вірші Тараса Григоровича Шевченка повинен знати кожен, адже “Кобзар” – це друга Біблія для українців. Розгортаєш, і: “Ну що б, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почуєш…”. І слова Шевченка – справді особливі, зокрема тим, що актуальні й досі.
Ми підготували для вас добірку поезій, у яких Великий Кобзар оспівував первинні людські цінності: любов і вірність, материнську долю, дружбу, відданість рідній землі і народові – те, без чого не можна уявити людського життя.
Вірші Тараса Шевченка про Україну
Тарас Шевченко прожив 47 років: з них пробув 24 роки в кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів. Загалом на Батьківщині він був нечастим гостем… Але де б він не перебував – він завжди залишався сином своєї землі, пам’ятав її і сумував за нею, як за матір’ю. Саме тому Україна стала у творчості Шевченка головним образом, овіяним любов’ю і тугою. Саме такою, далекою та недоступною, постає образ України у вірші “Думи мої думи…”.
“Думи мої думи…”
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, –
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
(фрагмент)
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє
Послання “І мертвим і живим…” є одним із найвизначніших творів Шевченка. Його можна сприймати як мудрий заповіт великої людини. У посланні Великий пророк віщує жахливі братовбивчі війни, коли народ не схоче більше терпіти лицемірство, а також картає українців за байдужість до власної історії, за порожні розмови та діяльність “псевдопатріотів”.
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
(фрагмент)
Заповіт
Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання серед у світі, як Шевченків “Заповіт”. Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі. Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено. І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього. Хай його “Заповіт” стане нашим дороговказом.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Вірші Шевченка про маму та сім’ю
Шевченко через всю свою творчість проніс повагу до жінки, і особливо – до жінки-матері, яка всю себе віддає своїй дитині. Таке ставлення до жінки здавна притаманне українському народові, але поет йде далі – він уславлює материнську любов знедолених жінок, покриток, від яких відвернулися люди.
Вперше ця тема зазвучала у поемі “Катерина”. Автор не виправдовує позашлюбні стосунки Катерини з офіцером, але й не проклинає, не звинувачує її. Люди часто несправедливо карають дітей, за гріхи батьків, і саме цього боялася Катерина. Вона загинула, лишивши свою дитину напризволяще, не витримало її серце того, що батько відцурався від рідного сина. Своєрідним продовженням теми, розпочатої в “Катерині”, є поема “Наймичка”.
У нашім раї на землі
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми!
(фрагмент)
І досі сниться: під горою
І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться, вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: – Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.
Сон
Нa панщині пшеницю жала;
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, – пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Росповила, нагодувала,
Попестила, і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній бачиться, – бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть…
І усміхнулася, небога.
Прокинулась – нема нічого!..
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.
Твори Тараса Шевченка про природу
З натхненням та любов’ю ТГШ оспівує красу рідного краю. У поезіях “Садок вишневий коло хати” та “За сонцем хмаронька пливе” перед нами постають картини мирного життя: мальовничі українські хати, зелені сади, веселі співи дівчат, селяни, що повертаються з поля. Гармонія людини та природи була провідним мотивом у поезіях Тараса Шевченка.
Садок вишневий коло хати
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Зоре моя вечірняя
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить…
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
Як не любити
Як не любити зими сніжно-синьої
На Україні моїй,
Саду старого в пухнастому інеї,
Сивих, веселих завій?
Як не любити весни многошумної
Меду пахучих суцвіть,
Як не любити роботи розумної,
Праці, що дух веселить?
Як не любити утоми цілющої
Після гарячої гри,
Поклику птаха над темною пущею,
Рідних пісень з-за гори?
Як не любити любов’ю наснажених,
Мудрістю сповнених книг,
Троп невідомих, дерзань ще не зважених
І небосхилів нових?
Як не любити людини, що з атому
Креше добра блискавки,
Як не любить по змаганні завзятому
Дружнього стиску руки?
Як не любити пори, коли ночами
В щасті тремтить соловей,
Як не любить під бровами дівочими
Синього сяйва очей?
