“Дочка і невістка”: Вірш, у якому впізнає себе кожна мама та свекруха

    Поширити:

    ДОЧКА І НЕВІСТКА

    (з народних джерел)


    Біля річки матуся Федора
    Із кумою пере сорочки
    І розказує, чую, що вчора
    Повернулась вона від дочки.
    — Ну, то як же там ваша Маруся?
    Чи щаслива? — питає кума.
    Просіяла ще більше матуся:
    — Щасливішої в світі нема!
    Три кімнати у центрі столиці!
    В вікнах тюль і капрон над дверми.
    Поміняла вже дві робітниці,
    Щоб трусили її килими.
    Догляда і, як паву,
    голубить
    Муженьок її, Петя,
    наш зять.
    Ну до того шанує і любить,
    Що і слів не знайду розказать!
    На роботу ходила спочатку,
    А тепер не пустив чоловік:
    Натягнув їй біленькі перчатки,
    Щоб гляділа себе лиш весь вік.
    Пораненьку — Маруся ще в ліжку.
    А подбає вже Петя про все:
    Покладе коло ліжка їй книжку,
    Потім чай з молоком принесе.
    Поцілує —
    і їде на службу!
    І по правді, кумо, вам скажу:
    Надивилась на ту їхню дружбу
    І радію, весела ходжу!
    Скоро буде у них і машина! —
    Похвалилась, щаслива без меж…
    А кума і пита: — Ну, а сина,
    Василя, ви одвідали теж?
    Як він там? Як невістка Катруся?
    Як онук? А чи й два уже, мо’? —
    Посмутніла, зітхнула матуся: —
    Не питайте ви краще, кумо!
    Не живе він, а мучиться, бачу,
    Вліз, єй-єй, як у яму теля:
    Оженивсь і таку взяв ледачу,
    Що до сліз мені жаль Василя!
    Робить сам, а свою молодицю
    Держить дома, щоб спала весь день
    Ще й найняв їй, дурній, робітницю!
    Все — Василь. А вона — нітелень!
    Накупив килимів їй і плюшу,
    Телевізор вмостив у куток…
    Не невістка — а камінь на душу!
    Пропаде з нею бідний синок.
    Загнуздала і держить за віжки.
    Він же любить, тюхтій, і везе.
    Вже до того доживсь, що у ліжко
    Вранці чай з молоком їй несе!
    І ночами,
    і днями журюся.
    Дуже тяжко це, вірте мені!.. —
    Тую радість і горе матусі
    Слухав я, сидячи на човні.
    Шелестів щось вітрець в очереті,
    Мов повторював думку мою:
    «Мабуть, мати зятька її, Петі,
    Теж так любить невістку свою!
    .
    Автор Степан Олійник (1962 р)

    Поширити: