Оселя

Після захоплення Запоріжжя, Катерина II вирішила "стерти" з карти давню назву козацького поселення Микитин Ріг, або ж Микитин Перевіз. Спочатку її змінили на Слов'янськ. А потім на Нікополь.

І хоча нове ім'я мало певну співзвучність зі старим (адже Микита російською звучить як "Нікіта"), сенс назви був явно іншим – Нікополь з грецької буквально перекладається як "місто перемоги". Міста з такою ж назвою існували принаймні в кількох країнах, а найвідомішим був Нікополь на Дунаї.

Їй треба було позначити власну перемогу. Над турками. А найвірогідніше – саме над запорожцями.

Дублювання назв повторювалося і надалі, ставши радше правилом, аніж винятком. Так, Олександрівський шанець (що своєю чергою був збудований на місці поселення Білховичі) отримав ім`я Херсон.

Грецькою ця назва означає "півострів". Але годі шукати півострови в херсонських степах – топонім просто "запозичили" в Херсонеса Таврійського, який в давнину (та й в середньовіччі) був одним з найбільш міст… Криму.

От тільки Крим в цей час ще залишався незалежною державою під владою власних ханів. А Катерині II було конче необхідно перетягнути ковдру античної спадщини на себе. І якнайшвидше.

Нічого не нагадує?

Ці землі заселяли, переважно, виходці з українських земель. Частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях складала 74%. А "великоросіян" у Херсонській губернії (включно з Одесою) було тільки 3%.

Пізніше, коли була ухвалена урядова програма іноземної пільгової колонізації - на простори козацько-татарського степу були запрошені німці, греки, болгари та інші народи, то частка українців на півдні України стала меншою, але до самого кінця існування імперії українці становили більш як 70% населення всього краю.

У середмісті Миколаєва, на високому березі, там, де зливаються води Південного Бугу та Інгулу, є унікальне місце – городище стародавніх кіммерійців.

Це поселення - "Дикий Сад" - існувало з середини XIII і до початку Х сторіччя до Р.Х. Воно було "свідком" розквіту Нового царства в Єгипті, підйому і занепаду Мікенської цивілізації у Греції і загибелі Трої.

Поселення "Дикий Сад" - єдиний у степовій частині нашої країни археологічний пам'ятник високорозвинутої культури епохи пізньої бронзи, який до того ж був містом-портом ще у часи єгипетських фараонів.

Перші розкопки тут почав іще в 1927 році видатний український археолог та історик Феодосій Камінський. Він "відкопав" у цьому місці великий старовинний бронзовий казан. Тоді продовжити пошуки завадив арешт історика органами НКВД. Відновити розкопки вдалося тільки у 1991 році і вони тривають дотепер.

За однією з гіпотез, перші мешканці цього поселення прийшли сюди з прикарпатського регіону. Як мінімум, між "Диким Садом" і Прикарпаттям існували сталі торговельні зв'язки, бо сировину для бронзових виробів привозили саме звідти, про що свідчать дані хімічних аналізів.

У 14 столітті тут з’явилося справжнє місто – Вітовка, на честь князя Вітовта, який його заснував. Важко говорити про розміри цього міста, але відомо, що на початку 15 століття воно вело жваву торгівлю із генуезькими факторіями Криму, та і з татарами також. Щодо укріплень Вітовки, теж сказати щось важко – в будь якому випадку воно малось бути укріпленим, адже часи були такі, що без фортеці місто не вижило б.

Історики пишуть, що у 15 столітті, в період розквіту Великого князівства Литовського, пониззя Дніпра і Південного Бугу активно заселялися вихідцями із Середньої Наддніпрянщини, але ніхто ніяких цифр навести не може – скільки там було людей, або скільки поселень. А Вітовка втратила провідну роль після того, як збудували фортецю Дашів – нинішній Очаків. Вже у 18 столітті на місці Вітовки збудували верф, яка перетворилася у велике місто, після того, як Очаків зруйнували.

Неправильно говорити, що російські державці заснували нове місто, адже навіть під час будівництва верфі поселення – козацькі слободи. Та і Вітовка все ще існувала – її Потьомкін у 1789 році перейменував у Богоявленськ, збудувавши Богоявленську церкву. Того ж року було засноване місто Миколаїв.

На острові Хортиця, де в засідці степовиків загинув перший запорожець на київському престолі князь Святослав Хоробрий, батько Володимира Великого, в 1550-х був замок-форпост Байди Вишневецького, українського магната з Волині.

Землі Півдня здебільшого належали до Запорозької Січі з давніх-давен, а деякі — до території України ще з часів Київської Русі.

Крим став юридично російським лише 1783 року і у жодному випадку не раніше, і перестав ним бути 1954 року.

На тлі трьохтисячолітньої писемної історії півострова доба російської влади над ним тривала формально 171 рік, а фактично, з урахуванням перерв на європейські окупації, на 3,5 роки менше – або 5,6%. Для порівняння – Кримське ханство існувало на півострові рівно вдвічі довше.

Багаторічними розкопками доведено, що сучасна Керч та її околиці ніколи не входили до складу Русі. Так само і Херсонес, після здобуття Володимиром, був повернений Візантії, а не залишився підвладним Києву.

Таким чином, ні про яке давнє володіння Кримом навіть руськими князями не може бути і мови, не кажучи про московських.

Основні археологічні пам'ятки Одеської області: Траянові вали, давньогрецьке городище Тірас, золотоординська фортеця Ак-Керман. В ті часи, коли ніякої Росії ще не існувало. Коли на півдні України скакали скіфські кінноти, на "тих самих" болотах тільки стали селитися перші фіно-угорські племена з розвитком рівня неоліту.
Скіфи з півдня нинішньої України багато століть служили за чисте золото в арміях античних міст-держав, в тому числі в тих, які були засновані Олександром Македонським. Римський імператор Траян безуспішно намагався захопити захопити цю землю. Після своїх невдач він окреслив тут кордон Риму, побудувавши знамениті траянські вали, і далі не пішов. Колекція Одеського археологічного музею включає 170 тисяч артефактів історії всього Північного Причорномор'я. І від кам'яного віку до 1783 року серед них немає абсолютно ніякої згадки про Росію і росіян. Та ж сама ситуація, що і в Криму.

На Миколаївщини, за 4,0-7,5 км від міста Очакова, за міфологією стародавніх греків жив і вправлявся в бігу герой-бог Ахілл.

Грецькі моряки, пропливаючи повз, зупинялися і приносили йому жертву. Головним свідченням цього факту є знайдений у 1885 році кам'яний вівтар Ахілла. Він з 1917 року зберігається в експозиції Херсонського краєзнавчого музею. На Кінбурні ж встановлена його копія.

Саме цим шляхом проходив "Шлях з варяг у греки". На краю коси в XV столітті турками була побудована фортеця Кінбурн ("волос-мис", тюрк.), яку захопив Суворов в 1787 році.

Ізмаїл - фортецю, яка захищала північні кордони османів, регулярно брали козаки і, пізніше, російські війська. За умовами мирних договорів знову повертали туркам.

У кінці XVIII ст фортеця вважалась неприступною, перед цим її декілька разів не вдалось взяти російським генералам. Суворов мотивував солдат перспективою п'ятиденного грабунку багатого міста.

Він завалив все місто трупами - своїми та ворогів, здобувши перемогу. Пізніше фортецю доруйновували, підриваючи її ще майже тиждень. У перші дні після штурму тисячі мешканців міста були вбиті та взяті в полон.

Є історичне правило, з якої дати рахувати рік заснування міста. Перша писемна згадка про нього. Однак коли Росія захопила ці землі, вона постаралася змінити всі дні народження міст. Так простіше було продавати ідею, що це вона прийшла на дике поле та заснувала тут цивілізацію.

З Балтою так не вийшло. У 2013 році місцева рада та краєзнавці нарешті навели порядок. І замість 1797 року, встановили, що дата заснування міста - 1526.

Історія його бере початок, коли за вказівкою князя Любомирського (представник одного з найбагатших родів у Речі Посполитій) було засновано селище, назване Палієвим (Палієвим Озером).

До 1699 почалося будівництво князем Юзефом (Йосипом) Любомирським польської фортеці на лівому березі річки Кодими, названою потім на честь його Юзефґрод (Юзефград). Згідно з адміністративним поділом Речі Посполитої, місто відносилося до Брацлавського воєводства.

На другому боці Кодими тоді почалося будівництво і турецької фортеці, названої «Балта». Назва ця, за одними джерелами, походить від роду озброєння турецької армії типу сокири під назвою «барта», на думку інших — від болотистої місцевості, в районі якої і виникло перше поселення. У ці часи в турецькій Балті також проживала значна вірменська спільнота. Турецький уряд сприяв заселенню цього регіону. На перших порах жителі так званої «ханської слободи» звільнялися від податків, згодом платили десяту частку своїх доходів. Населення слободи складали українці, молдавани, євреї, росіяни і вірмени. На кінець ХVІІ- ХVІІІ ст. до цих місць переселилися і російські старовіри (старообрядці).

У ХVІІ- ХVІІІ ст. місто (обидві його історичні частини — Балта і Юзефгрод) стало жертвою постійних російсько-турецьких і російсько-польських воєн, озброєних повстань і розбійницьких набігів. Звідси з 1768 р. почалася п’ята за рахунком російсько-турецька війна. У цьому ж році місто піддалося нападу і розграбуванню загонами гайдамаків на чолі із Максимом Залізняком. На довершення до всіх незгод місто «відвідала» епідемія чуми. А у 1769 році загін російського воєначальника Прозоровського з метою спустошення тилу ворога спалив прикордонну фортецю Балту і навколишні селища.

Відродження Юзефгрода почалося в 1770-і роки, коли син князя Станіслава Любомирського Олександр отримав від батька в своє розпорядження частину маєтків. У 1776 році він сприяв перебудові фортеці; цього року місто отримало магдебурзьке право — особливі правові норми самоврядування.

Торгове значення міста у ХVІІІ ст. було великим, оскільки Балта розміщувалася на торговій дорозі, що вела з Поділля, Волині, Київщини до берегів Чорного моря. Туди, до турецьких міст, таких як Очаків і Хаджибей, тягнулися обози з товарами, перш за все з хлібом. Тоді дорога, котра вела на південь, отримала назву Балтської. Нею користувалися і ногайські татари, що часто відвідували вже тоді знамениті продажем української і ногайської худоби балтський ярмарок, і польські магнати, що мали свої торгові представництва в Хаджібеї, росіяни, українці, єврейські і вірменські купці.

І лише у 1791році, згідно з Ясським мирним договором, турецьке містечко Балта відходить до Російської імперії, а в 1793 році Юзефград (незабаром перейменований на Єленськ) та інші землі Любомирських були продані і також увійшли до складу російської держави.

Сучасна українська археологія дає реальні докази того, що розвинений центр цивілізації був на цих землях ще у 14-15 століттях, і він був пов'язаний з культурою та історією трьох народів – українського козацтва, Великого князівства Литовського часів князя Вітовта і кримських татар на всій території Півдня України.

Більшість дослідників схиляються до того, що Росія просто знищила всі матеріальні згадки про розвиток цих територій, однак їх залишки знаходять археологи та дослідники постійно.

Наприклад, Херсонщині має унікальну середньовічну вежу, назва якої збереглася як топонім – вежа Вітовта, або Литовська вежа. У 14 столітті тут була переправа, і проходив кордон між Кримським ханством і Великим князівством Литовським.
Росіяни роками поширювали фейк про те, що це водонапірна вежа, збудована князем Петром Трубецьким у 19-му столітті.

Насправді ж, в результаті дослідження виявили, що скріплюючі матеріали вежі на 99% ідентичні вежі у Меджибожі (фортеця у Хмельницькій області), яка датується 14-15-им століттям.