Оселя

«Ой вишеньки-черешеньки, Червонії, спілі, Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі!»

Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії.

Рожевіє пінистий край; То іскра заблисне, то згасне… Ось промінь остатній! Прощай, Веселеє сонечко ясне!

На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав.

Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас.

Не він один її любив, віддавна Україну поети славили в піснях, немов «красу-дівчину».

Не жаль мені, що я тебе кохаю, Та в нас дороги різно розійшлись. Ні, не кажи, що зійдуться колись! Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

…Я не кохала? Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання – як вода – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.

Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо.

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?