Оселя

Вовк каже: "Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля,– щоб я знав, де те поле,– то я візьму дитину, а ти будеш віднімати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякаюсь, та й пущу її".

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Навіщо він мені здався? Тільки дурно буду годувати. Нехай краще в лісі ходить».

Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця така, аж сяє. От дурень як уздрів її та й каже вовкові: "Як би мені украсти цю птицю?" "Іди,– каже йому вовк,– та полізь по стовпу, та не берись за вірьовочку, а прямо бери клітку".

Ідуть та йдуть, чи довго чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже: "Притомивсь я – сяду, одпочину трохи". От сідає на пеньок та: "Ох! Як же я втомився!" – каже. Тільки це сказав, аж із того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже: "Нехай мені буде!" А жайворонок каже: "Нехай мені!" Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: "Ну, я лучче його перекушу." Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла.

Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивиться, ніби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося.

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро – в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу. Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй: "Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!"

Колись був у Києві князь, і була в нього дочка, така розумна та гарна, що й сказати не можна. І був тоді коло Києва змій, і щороку кияни йому данину давали: або парубка молодого, чабо дівчину. От прийшла черга й до дочки самого князя. Нічого, не вдієш – коли давали городяни, треба й йому давати!.. Плаче князь, бідкається, а дочка йому каже: "Не плачте, не журіться, може, я й сама визволюсь та й від інших біду відверну."

А потім почепив торбу на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав, взяли вони вдвох усю лисиччину страву поїли, горщика з окропом вивернули, а самі втекли додому.

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку... "Ловись, – каже, – рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!" Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка бігає по березі та все: "Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!"