9 кумедних гуморесок, в яких українці можуть упізнати себе
Українські реалії та менталітет – теми не лише для задушевних розмов “в жилетку”. У будь-якій ситуації українець знайде смішинку, що перетворить прикру пригоду на повчальну історію!
Український контент підібрав низку гуморесок від кращих володарів поетичного слова, в яких українець напевне зможе упізнати себе. Або ж принаймні свого ближнього…
Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”
Кум поїсти неабиякий мастак.
Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: — Як з’їдаю твій обід,
Наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,— каже,— був…
Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку — смак і шик!
З нею з’їсти можна власний черевик.—
Раз в неділю ми остались без жінок:
Подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо.
Кум наліво, я направо — плюємо.
— Не зоставили нам їсти, то й нехай…
А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води.
Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій — макогон,
Тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки — красота!
Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем —
Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода.
Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир.
Кум по кухні походжа, як командир.
— Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам
Отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить.
Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин,
Бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна,
А він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так.
Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо.
Кум виделкою, я ложкою — їмо.
Я помалу ремиґаю, кум жує.
— Ну,— цікавиться,— як враження твоє? —
Я показую на пальцях і стогну:
Зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба — не ковтне.
Просить: — Стукни по потилиці мене! —
Я як двину його в шию кулаком!
Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: — А жінкам
Я однаково й понюхати не дам! —
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
Потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув,
Перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан!
Вибачайте, я не знав, що ви — гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? —
І надів йому на голову казан…
Степан Олійник, “Йшов автобус на Полтаву”
По білету і по праву
Кожен зручно в крісло сів.
Проти ночі на Полтаву
Курс узяв автобус “Львів”.
І висловлює бабуся
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся,
Розбуди мене в Лубнах!
Не забудь лише, синочку!
— Добре, добре! — той прорік.
Сіла бабка у куточку
І схилилася набік.
Та водій — аж за Лубнами
Спохвативсь, що винуват.
Розвернув машину з нами
І везе стару назад!
Чортихається, не в дусі
(Хоч із власної вини!).
Врешті став і до бабусі:
— Вигружайтеся! Лубни!
А бабуся із куточка:
— Їдь, синок! — рукою мах.—
То казала мені дочка:
«З’їж таблетку — у Лубнах!».
Павло Глазовий, “Про пілюлі й порошки”
Занедужав наш Омелько,
Кілька літ хворів.
Побував у кабінетах
Всяких лікарів.
Порошки й пілюлі всякі
Без кінця ковтав,
Доки висох, як тараня,
Аж зеленим став.
На дослідження недавно
Він в лікарню ліг.
Терапевт його облапав
З голови до ніг.
Всю історію хвороби
Пильно прочитав:
Скільки з’їв пілюль Омелько,
Скільки поковтав.
Прочитав і довго думав:
Дати щось нове –
Порошки якісь, пілюлі?
Чи нехай живе?..
Петро Досужний, “Вполював кум гусака”
Повернувся з полювання
Мисливець Кислиця —
З одного боку гусак,
З другого рушниця.
Сам побитий, у синцях,
Ще й дві ґулі має.
— Звідки ти прийшов отак? —
Кум Іван питає.
— З полювання, — відказує
Невдаха-мисливець, —
Вполював от пернатого
Жінці на гостинець!
— А побитий сам чому? —
Іван поспитався. —
Може, тобі цього разу
Лютий звір попався?
— Та не винен тут гусак, —
Кум озвався з гиком, —
Та господар, бач, у нього
Виявився диким.
Аркадій Музичук, “Конспірація”
Дідусь з бабусею сидять
Самотньо у хатині,
Про всяке-різне гомонять:
Про гній, зерно і свині…
Бабуся глянула в вікно.
— О, йде Максим до тебе.
— Чого це? Ввечері ж кіно?
— Мабуть, що дуже
треба.
— Він щось несе? —
до баби дід.
— В руках нема нічого.
— Тоді палкий йому
привіт,
Нема мене для нього.
Зайшов сусіда, привітавсь.
— А де ж Василь?
— Немає!
— Я так на нього
сподівавсь,
Піду до Миколая.
— Що, куме, трапилось,
кажіть?
— Зірвав Василь мій графік.
Хотів півлітра з ним
розпить…
— Я тут, Максиме! В шафі!
Петра Ребра, “Що для жінки головне”
Джура голить перші вуса,
Що кущаться на губі.
Мріє: — З Січі повернуся —
Жінку виберу собі.
Тільки б знати, —
каже джура, —
Що в цій справі головне?
Щоб була струнка фігура?
Чи обличчя чарівне?
Чи для жінки вкрай важливо,
Щоб уміла шить-варить?
Чи співала? Чи, можливо,
Вміла красно говорить?
— Та не в цьому, хлопче,
діло! —
Чує він од козака. —
Головне, щоб жінка вміла
Прикусити язика!
Віктор Баран, “Камера”
Зранку причвалав на ринок
У райцентр Микита —
Треба для велосипеда
Камеру купити.
Удалося те, що треба,
Швидко відшукати,
Зупинився дядько, просить
Товар показати.
Продавець привітно сяє,
Мов троянда майська:
— Камеру? Але яку:
Польську чи китайську?
— Ти про це, —
Микита каже, —
Міг би й не питати,
Наче я ото із нею
Буду розмовляти.
По-чужому я не вмію,
Бо приїхав із села.
Дай таку, щоб не спускала
І дешевою була!
Олексій Домницький, «Золоте весілля»
В діда Гната у сім’ї
Визначна подія —
Півстоліття вже у шлюбі
Він й баба Надія.
Поз’їжджалась дітвора,
Правнуки, онуки.
Зайшов сільський голова,
Щоб потиснуть руки.
Завітали всі сусіди,
Родичі, знайомі,
Журналісти із видання
«Село на підйомі».
Добрих слів наговорили,
Щось й подарували,
Довгих років «молодятам»
Щиро побажали.
Під кінець вже журналісти
До баби звернулись:
«Ви б за діда знов… якби
Роки повернулись?»
«За оцього? Та ви що?!
Бузувір, та й годі.
Та не знайдете такого
Більше у природі!
Ходить, бурчить, чіпляється,
Все йому не смачно.
А на мене ж задивлялись
Хлопці кращі значно.
Із ним молодість моя
Так хутенько збігла…
Я б за нього не пішла…
Я б за ним побігла.
Олексій Домницький, «Європейський вибір»
Нікудишній в діда Гната
В телевізорі сигнал:
Скрізь сніжить —
і перший, й другий,
І дванадцятий канал.
Вник синок й привіз із міста
Для супутника комплект —
Й нині в діда вся Європа
І в селі авторитет…
Якось він дививсь програму
На каналі RTV,
Й око вжалила реклама,
І вхопила за живе:
Кажуть, мов,
якщо із струмом
У вас вдома тарарам,
То недбалий постачальник,
Глядачі, дістався вам.
Не кладіть у довгий ящик,
Враз заяву напишіть
І його, собі ж на краще,
На достойного змініть.
«А і правда!» —
дід подумав,
Якщо вітер чи дощить,
Або струму в нас немає,
Або лампа лиш блищить.
І хвилини не вагався,
Взяв у руки олівець
Й в райенерго власноручно
Надіслав він папірець —
Мов, не хочу, відмовляюсь,
Надто довго я мовчав,
Хочу, щоб мені хтось інший
Струм до хати постачав.
Вже за день чи два із міста
Авто гарне приліта:
— Оце, діду, —
запитали, —
Ви прислали нам листа?
— Я, — говорить дід
відверто, —
Хочу кращого знайти!
— То й шукайте! —
кинув майстер
І відрізав всі дроти.
Куди дід не кидавсь потім,
Не доводив склад біди,
Що в Європі все це
можна,
А ми ж прагнемо туди.
Візаві лиш насміхались:
— Як невгодне наше вам,
Забирайте ваші лахи
Й поселяйтесь,
діду, там.
