10 вартісних українських фільмів, які ви могли пропустити за останні 10 років
За останні десять років у вітчизняному кінематографі сталося чимало цікавого: нашуміла комедія «Мої думки тихі», перший український блокбастер «Кіборги», народний хіт «Скажене весілля», найтитулованіша в історії українського кіно драма «Плем’я», фентезі «Сторожова застава»… Усі ці стрічки мали шалений касовий успіх і були на слуху. В цій добірці ми зібрали фільми, що не мали такої популярності, але не стали від того менш гідними глядацької уваги.
І якщо буквально кілька років тому такі стрічки після фестивальних прем’єр та обмеженого кінотеатрального прокату знайти та переглянути було майже нереально, то тепер завдяки стримінг-платформам вони доступні кожному українцю. Тож гайда дивитися!
«Брама» (2017, реж. Володимир Тихий)
Появі «Брами» передувала популярна п’єса Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». І хоч екранізація театральних постановок — зазвичай дуже тонкий лід, режисеру Володимиру Тихому вдалося на ньому встояти (хоч і трохи з хрускотом).
Одна з причин, чому «Брама» вартує глядацької уваги — неймовірна акторська робота Ірми Вітовської, яку майже неможливо впізнати в гримі. Зірка першого українського ситкому «Леся + Рома» грає бабу Прісю, що разом із родиною мешкає в чорнобильській зоні відчуження. Одного дня героїня отримує повідомлення про неминучу катастрофу.
Раніше ми заслужено включили «Браму» в добірку must see стрічок про Чорнобильську катастрофу (до речі, у фільмі є монолог, через який Павло Ар’є звинуватив авторів хіта від HBO в плагіаті). Попри певну кітчевість та дешевизну спецефектів, історія баби Прісі від Володимира Тихого — одна з найцікавіших робіт в українському авторському кіно останніх років.
«U311 “Черкаси”» (2019, реж. Тимур Ященко)
З військовим кіно все складно. В гонитві за патріотичністю автори часто грішать надмірним пафосом, з героїв роблять ледь не святих, а їхні репліки перетворюють на набір гасел. Ворогів же, навпаки, надмірно демонізують.
Ця проблематика не має географічної прив’язки та універсальна для світового кіно. Українській кінематограф, що дедалі частіше звертається до нашої історії, також має приклади невдалого загравання з патріотичністю (вибачайте, «Червоний» та «Крути 1918», але як є). Тому стрічку «Черкаси» про тритижневий опір останнього українського корабля в Криму під час анексії 2014 року було дивитися особливо боязно. Надто вже свіжа й болюча тема, замах на неї маловідомого на той час режисера Тимура Ященка видавався щонайменше зухвалим.
Після перегляду зітхаєш із полегшенням і сльозами на очах. «Черкаси» — добротна воєнна драма: з об’ємними образами, живою мовою. Історія про дружбу та мужність, про (перепрошуємо за патетичну риторику) справжній подвиг. Таке патріотичне кіно нам потрібне, як і відправлення всіх російських кораблів услід за крейсером «Москва».
«Герой мого часу» (2018, реж. Тоня Ноябрьова)
Український кінобестселер «Мої думки тихі» позиціювали як «першу смішну» українську комедію. Частково це правда, адже не тільки українська — світова комедія як жанр переживає останні кілька десятків років не найкращі часи. Тому кожна робота, що намагається розсмішити і принаймні не викликає іспанського сорому, — це вже подія.
«Герой мого часу» — хороша комедія, адже розсмішити глядача в неї таки виходить. За сюжетом провінціал Жорик переїздить до Києва в пошуках кращого життя. Та столиця Жорика вперто не приймає, які б роботи й напрями діяльності він не пробував. Жарти в стрічці подекуди банальні, зате їх без проблем зчитає кожен українець. А на радість синефілам у фільмі є відсилки до фільму-переможця Каннського фестивалю та артхаус-хіта «Квадрат» Рубена Естлунда.
«Стоп-земля» (2021, реж. Катерина Горностай)
Меланхолійна coming of age драма про життя випускного класу однієї з київських шкіл. Герої — типові українські підлітки, які переживають закоханості та розчарування, напиваються і пробують наркотики, ухвалюють перші важливі рішення.
Режисерка Катерина Горностай задумувала стрічку як автобіографічну, але зрештою адаптувала її, зважаючи на особливості життя сучасних підлітків. Глядач, що також випустився зі школи, скажімо, понад 10 років тому, неодмінно відчує різницю між собою та новим поколінням тинейджерів. Певною мірою «Стоп-земля» — це таке собі антропологічне дослідження «зумерів»: покоління соцмереж, яке попри тотальну цифровізацію життя росте більш усвідомленим, чуттєвим, зацікавленим. А втім, порція ностальгії за шкільними коридорами забезпечена авдиторії будь-якого віку.
«Стоп-земля» розповідає історію 16-річної Маші, що закохується в однокласника. Про почуття дівчині знають лише найближчі друзі — такі ж інтроверти Сеня та Яна.Та рано чи пізно Маші доведеться вийти з зони комфорту, аби зрозуміти, чи її закоханість взаємна. Ролі у фільмі виконали не професійні актори, а звичайні школярі, що перед зйомками пройшли експрескурси з акторської майстерності та драматургії. Це додає стрічці ще більшої ламповості. На користь цієї авантюри з кастом свідчить ще й одна з нагород на Одеському кінофестивалі: її вручили всьому акторському колективу підліткової драми.
«Вулкан» (2018, реж. Роман Бондарчук)
Лукас переживає кризу середнього віку. Він працює перекладачем в офісі ОБСЄ й одного дня вирушає в робочу поїздку на адмінкордон із Кримом. Через дивні збіги Лукас залишається без колег, машини й документів. Він опиняється сам на сам із таємничим і хаотичним світом Херсонщини, в якому життя здається відірваним від будь-яких правил і законів.
Ігровий дебют автора чудових документальних фільмів «Диксіленд» та «Українські шерифи» Романа Бондарчука — це багатошарова притча про життя людей на українському Півдні. Магічний реалізм тут напрочуд тонко переплітається з пострадянською буденністю. Війна в стрічці все ще десь поруч, за кадром. Нехай віртуальна мандрівка з «Вулканом» стане підготовкою до реальної та дуже скорої поїздки в наш зачарований український Херсон.
«Атлантида» (2019, реж. Валентин Васянович)
2025 рік. Війна на сході України закінчилася та лишила по собі саму руйнацію. Військові намагаються повернутися до мирного життя на спустошених землях регіону.
Валентин Васянович зарекомендував себе як режисер-візіонер. Його стиль простежується ще з операторської роботи у стрічці «Плем’я». У новій роботі Васянович також віддає перевагу образам, а не словам. Бездоганно симетричні постапокаліптичні кадри повоєнного Донбасу зачаровують всупереч похмурості, участь непрофесійних акторів робить стрічку ще реалістичнішою.
Те, що події стрічки відбуваються у недалекому майбутньому, режисер пояснював бажанням сконструювати власний світ, фантастичний. Проте зараз «Атлантида» виглядає абсолютним пророцтвом, адже в тому, що ми переможемо, немає жодних сумнівів.
«Безславні кріпаки» (2020, реж. Роман Перфільєв)
Уявіть, що Квентин Тарантино зняв байопік про Тараса Шевченка, в якому Кобзар збігає з панського полону за компанію з японським самураєм. Не виходить? Тоді мерщій дивіться стрічку «Безславні кріпаки»! Щоправда, фільм Романа Перфільєва скидається радше на мікс стрічок «Джанґо вільний» та «Вбити Білла», аніж на «Безславних виродків», до яких нас відсилає назва. Але, як-то кажуть, натяк зрозумілий.
Порівняння з Тарантіно у випадку з «Безславними кріпаками» — зовсім не вияв меншовартості. Стрічка Перфільєва — самобутній омаж майстру інтелектуальних бойовиків і одна з найцікавіших жанрових стрічок сучасного українського кіно. «Безславні кріпаки» продовжують тенденцію актуалізації образу Шевченка, яку започаткував проєкт «Квантовий стрибок Шевченка». На картинах Олександра Грехова українська літературна легенда уже поставала в образах супергероїв, Шевченко ж з катаною — щось новеньке!
«Погані дороги» (2020, реж. Наталка Ворожбит)
Ця робота драматургині Наталки Ворожбит істотно відрізняється від попередніх — телевізійного хіта «Спіймати Кайдаша» за шкільною класикою Нечуя-Левицького, екранізації Жадана «Дике поле» та військової драми «Кіборги» про оборону донецького аеропорту у 2014-2015 роках. До речі, саме по історії для «Кіборгів» Ворожбит кілька років їздила на Донбас. Частина матеріалу лягла в основу п’єси «Погані дороги», а згодом й однойменного фільму.
Постановницький дебют Ворожбит зібрав рясний врожай нагород на українських та світових фестивалях, висувався Україною на «Оскар». П’ять новел розповідають про мешканців містечка біля окупованої частини Донбасу та їхні взаємини з військовими.
Конфлікт від сюжету до сюжету стає все напруженішим, війна в «Поганих дорогах» зображена до некомфортного натуралістично, хоча й жодної бойової сцени в фільмі немає. Цілком можливо, що саме «Погані дорогі» започаткували кінотрадицію, розвиток якої ще очікує на нас після перемоги.
«Брати. Остання сповідь» (2013, Вікторія Трофіменко)
Двоє братів-гуцулів доживають віку в карпатському селі. В їхньому житті сталася подія, після якої вони не розмовляли 40 років. Єдиним зв’язком між братами стає письменниця, яка випадково опинилася на хуторі та не може його залишити через обставини. Героїня фрагмент за фрагментом дізнається історію родичів-ворогів, життя яких перетворилося на протистояння: хто довше проживе і не потішить іншого своєю смертю.
«Брати. Остання сповідь» — етапна стрічка, з якої фактично почалася новітня хвиля українського кіно. Це екранізація твору «Джмелиний мед» шведського письменника Торґні Ліндґрена. Події роману розгортаються у Скандинавії, але режисерка Вікторія Трофіменко перенесла сюжет до Карпат, збагативши історію українським колоритом. Герої стрічки розмовляють гуцульською говіркою, задля досягнення автентичної вимови актори працювали з професійними етнографами та мовознавцями.
«Додому» (2019, Наріман Алієв)
Старший син Мустафи гине у конфлікті на Донбасі. Батько везе його тіло до Криму, щоб поховати вдома за мусульманськими традиціями. Разом із собою Мустафа забирає молодшого сина, дорога багато змінює у їхніх відносинах.
Прем’єра повнометражного дебюту Нарімана Алієва відбулася в Каннах, згодом Україна висунула «Додому» на здобуття «Оскара», стрічка отримала приз глядацьких симпатій на фестивалі в Одесі. І хоча режисер вважає, що нагороди не роблять фільм кращим, їхня кількість тільки підтверджує значущість драми в українському кінодоробку останньої декади.
Наріман Алієв та виконавці головних ролей (Ахтем Сеітаблаєв та Ремзі Білялов) мають кримськотатарське походження, тому рефлексія етнічного питання через конфлікт батька й сина у цій щемкій драмі набуває особливої гостроти та глибини.
