10 душевних віршів Ліни Костенко, які торкаються серця

    Поширити:

    Ліна Костенко – незаперечний моральний авторитет для українців, і за свій вік вона жодного разу не заплямувала себе компромісами з нечесною владою. Сила волі та незламність письменниці вражають. Та зараз, коли наш інформаційний простір засмічений безглуздими дурницями, Ліна Костенко воліє мовчати. І це горде мовчання теж є позицією.

    Попри це, геніальна українка говорить до нас своїми творами. Завжди актуальними та пронизливими. Пропонуємо добірку віршів Ліни Костенко, які не залишать вас байдужими.

    Крила

    А й правда, крилатим ґрунту не треба.
    Землі немає, то буде небо.

    Немає поля, то буде воля.
    Немає пари, то будуть хмари.

    В цьому, напевно, правда пташина…
    А як же людина? А що ж людина?

    Живе на землі. Сама не літає.
    А крила має. А крила має!

    Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
    А з правди, чесноти і довір”я.

    У кого — з вірності у коханні.
    У кого — з вічного поривання.

    У кого — з щирості до роботи.
    У кого — з щедрості на турботи.

    У кого — з пісні, або з надії,
    Або з поезії, або з мрії.

    Людина нібито не літає…
    А крила має. А крила має!

     Життя іде і все без коректур

    Життя іде і все без коректур.
    І час летить, не стишує галопу.
    Давно нема маркізи Помпадур,
    і ми живем уже після потопу.
    Не знаю я, що буде після нас,
    в які природа убереться шати.
    Єдиний, хто не втомлюється, — час.
    А ми живі, нам треба поспішати.
    Зробити щось, лишити по собі,
    а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
    щоб тільки неба очі голубі
    цю землю завжди бачили в цвітінні.
    Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
    щоб ці слова не вичахли, як руди.
    Життя іде і все без коректур,
    і як напишеш, так уже і буде.
    Але не бійся прикрого рядка.
    Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
    Не бійся правди, хоч яка гірка,
    не бійся смутків, хоч вони як ріки.
    Людині бійся душу ошукать,
    бо в цьому схибиш — то уже навіки.

    Буває часом сліпну від краси

    Буває, часом сліпну від краси.
    Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
    оці степи, це небо, ці ліси,
    усе так гарно, чисто, незрадливо,
    усе як є — дорога, явори,
    усе моє, все зветься — Україна.
    Така краса, висока і нетлінна,
    що хоч спинись і з Богом говори.

    І все на світі треба пережити

    І все на світі треба пережити,
    І кожен фініш – це, по суті, старт,
    І наперед не треба ворожити,
    І за минулим плакати не варт.
    Тож веселімось, людоньки, на людях,
    Хай меле млин свою одвічну дерть.
    Застряло серце, мов осколок в грудях,
    Нічого, все це вилікує смерть.
    Хай буде все небачене побачено,
    Хай буде все пробачене пробачено,
    Хай буде вік прожито, як належить,
    На жаль, від нас нічого не залежить…
    А треба жити. Якось треба жити.
    Це зветься досвід, витримка і гарт.
    І наперед не треба ворожити,
    І за минулим плакати не варт.
    Отак як є. А може бути й гірше,
    А може бути зовсім, зовсім зле.
    А поки розум од біди не згірк ще, –
    Не будь рабом і смійся як Рабле!
    Тож веселімось, людоньки, на людях,
    Хай меле млин свою одвічну дерть.
    Застряло серце, мов осколок в грудях,
    Нічого, все це вилікує смерть.
    Хай буде все небачене побачено,
    Хай буде все пробачене пробачено.
    Єдине, що від нас іще залежить, –
    Принаймні вік прожити як належить.

    Страшні слова, коли вони мовчать

    Страшні слова, коли вони мовчать,
    коли вони зненацька причаїлись,
    коли не знаєш, з чого їх почать,
    бо всі слова були уже чиїмись.
    Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
    із них почав і ними ж і завершив.
    Людей мільярди і мільярди слів,
    а ти їх маєш вимовити вперше!
    Все повторялось: і краса, й потворність.
    Усе було: асфальти й спориші.
    Поезія – це завжди неповторність,
    якийсь безсмертний дотик до душі.

    І як тепер тебе забути?

    І як тепер тебе забути?
    Душа до краю добрела.
    Такої дивної отрути
    я ще ніколи не пила
    Такої чистої печалі,
    Такої спраглої жаги,
    Такого зойку у мовчанні,
    Такого сяйва навкруги.
    Такої зоряної тиші.
    Такого безміру в добі!..
    Це, може, навіть і не вірші,
    А квіти, кинуті тобі.

    Так мовчиш, що заслухатися можна

    Так мовчиш, що заслухатись можна,
    потонути в м’якій тишині.
    І якби не було тривожно,
    то чудесно було б мені.
    Я не знаю, чи ти вродливий,
    і чи ти на світі один.
    Ти для мене — як справжнє диво,
    котре виникло без причин.
    Але в серці — пересторога,
    і зривається слово: «Іди»
    Пізно стрілися наші дороги.
    є на них уже інші сліди.
    Вірю в серце твоє і волю,
    вірю в правду очей твоїх.
    Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
    об каміння моїх доріг.

    Між іншим

    Коли я буду навіть сивою,
    і життя моє піде мрякою,
    а для тебе буду красивою,
    а для когось, може, й ніякою.
    А для когось лихою, впертою,
    ще для когось відьмою, коброю.
    А між іншим, якщо відверто,
    то була я дурною і доброю.
    Безборонною, несинхронною
    ні з теоріями, ні з практиками.
    і боліла в мене іронія
    всіма ліктиками й галактиками.
    І не знало міщанське кодло,
    коли я захлиналась лихом,
    що душа між люди виходила
    забинтована білим сміхом.
    І в житті, як на полі мінному,
    я просила в цьому сторіччі
    хоч би той магазинний мінімум:
    – Люди, будьте взаємно ввічливі! –
    і якби на те моя воля,
    написала б я скрізь курсивами:
    – Так багато на світі горя,
    люди, будьте взаємно красивими.

    Несказане лишилось несказанним

    Очима ти сказав мені: люблю.
    Душа складала свій тяжкий екзамен.
    Мов тихий дзвін гірського кришталю
    несказане лишилось несказанним.
    Життя ішло, минуло той перон,
    Гукала тиша рупором вокзальним.
    Багато слів написано пером.
    Несказане лишилось несказанним.
    Світали ночі, вечоріли дні.
    Не раз хитнула доля терезами.
    Слова як сонце сходили в мені.
    Несказане лишилось несказанним

    Що в нас було?

    Що в нас було?
    Любов і літо.
    Любов і літо без тривог.
    Оце і все. А взагалі-то
    не так і мало, як на двох.
    Ось наші ночі серпень вижне,
    прокотить вересень громи,
    і вродить небо дивовижне
    скляними зорями зими!
    І знову джміль розмружить квітку,
    і літо гратиме в лото.
    І знов сплете на спицях плітку
    сторукий велетень — Ніхто.
    І в цьому днів круговороті,
    де все минати поспіша,
    як та пташиночка на дроті,
    спочине стомлена душа.

    Поширити: